Якщо і можна десь побачити справжній автомат, так це в аеропорту "Бориспіль". Зброю міцно тримають в руках міліціонери в блакитних сорочках та чорних куленепробивних жилетах. Вони пильнують, щоб терористи часом не підірвали відділ краваток в магазині безмитної торгівлі. Аль-Каїда ж бо давно накидає оком на цей стратегічний об'єкт. Я не дуже схожий на терориста, і навряд чи міліціонери підійдуть до мене. Але якщо таки підійдуть, я скажу їм усю правду. Розповім, що хочу перевірити старовинну легенду про те, що коли чекатимеш в Борисполі достатньо довго, то обов'язково зустрінеш там котрогось зі своїх знайомих. (...)

Ну й дива! Чекаю вже тридцять дев'ять хвилин, а ще не побачив жодного знайомого обличчя. Ані однісінького! Та й мене, здається, теж ніхто не впізнає. Я такий самий безіменний, як і водії, що їм спеціально чіпляють беджика з прізвищем (деякі з цих прізвищ я запам’ятав). Різниця між нами у тім, що водії значно краще вдягнені. З самого малечку, яку б річ я не вдягнув, вона одразу ж перетворюється на піжаму. Вдягнеш пальто або сорочку, футболку або джинси, чи навіть костюм, подивишся у люстро – так і є: знов та сама стара піжама. (...)

Я чую свої думки. Я думаю про всіх своїх знайомих, які так підвели мене сьогодні. Чому ж ніхто з них не прийшов, щоб сісти у літак та полинути у вирій! Мої колишні колеги зі страхової компанії мабуть і досі сидять, зігнувшись, за своїми столиками. Болото є болото! Я казав це іще тоді, коли й сам просиджував штани разом із ними. А поки я марнував там час і намагався визначитися, чого ж я насправді хочу, Олена крок за кроком йшла вперед: захистила кандидатську, вибила фінансування на свої наукові дослідження в університеті, здобула перше підвищення…

З'явилися в нас і нові друзі. Поважні люди на чималих посадах, тож я будь-якої миті можу зустріти тут когось з них. Підсвідомо саме на це я і сподіваюсь. Так от вони кажуть, що вести домашнє господарство - це цілком гідна чоловіка справа, і що вона навіть вимагає неабиякої мужності. Воно ніби й так: сидіти з дітьми - це не для слабких духом... Ці наші друзі, вони, правду кажучи, є друзями Олени. Здається, в мене вже і власних друзів не лишилося. От холера! Саме зараз, коли я на безпечній відстані від галасу дітей та гуркоту літаків, і можу, нарешті, послухати власні думки, я натрапив на хвилю, де транслюють думки якогось жалюгідного скиглія. Правду кажучи, не це я хотів почути.

І тут я починаю плакати. Я не скімлю і не рюмсаю, просто великі краплини сліз котяться по моєму обличчю. Звісно, я не хочу щоб хтось зі знайомих побачив, як я плачу. Я ж не якась там домогосподарка, що може ні з того ні з сього розпустити нюні просто в аеропорту. Я - зразковий хатній менеджер. Це ж серйозне діло! Маю навіть діаграми використання пилосмока та кольорові ілюстрації щодо аморальності застосування памперсів з огляду на здоров'я маленьких хлопчиків. Щось я сам не свій сьогодні зранку. Хлопці, хто я?

Аеропорт Гітроу – це одне з нечисленних місць в Англії, де ви напевно побачите пістолет. Пістолети носять полісмени в сорочках з коротким рукавом і в чорних бронежилетах, які пильнують, що терористи раптом не висадили в повітря крамницю одягу «Тай-Рек». Навряд чи вони стануть у мене на дорозі, але якщо це трапиться, я розповім їм правду. Скажу, в чому справа: я збираюся залишатися в аеропорті доти, доки не побачу когось знайомого.
Як не дивно, але за тридцять п’ять хвилин чекання я так і не вгледів жодного знайомого обличчя. Мене тут ніхто не знає. Я такий само безіменний, як водії з однаковими іменними табличками (деякі з прізвищ на них мені знайомі). Утім, водії одягнені краще за мене. Відтоді як я взявся за дітей, усе, що я ношу, нагадує піжаму. Куртки, сорочки, футболки, джинси, костюми – все це має вигляд піжами, зім'ятої уві сні.
В голові у мене лунають думки про всіх моїх знайомих, які підвели мене тим, що у вівторок спозаранку не вилітають до якогось чудового куточка Європи. Певно, мої колишні співробітники зі страхової компанії все ще стирчать за своїми столами – як я і пророкував їм, коли сам стирчав там, дарма гаючи час та розуміючи, що мені там не місце. А Еллі тим часом рухалася вперед: здобула докторський ступінь, влаштувалася науковим співробітником до університету Редінга, отримала перше підвищення по роботі…
Наші дорослі приятелі, з якими ми зійшлися вже відносно недавно – у них у всіх гарна робота, тож їхньої появи тут слід очікувати будь-якої миті – кажуть, що для чоловіка бути домогосподарем є цілком пристойною ба навіть гідною справою, що потрібна неабияка сміливість, аби присвятити весь час догляду за дітьми. Ці наші приятеля здебільшого друзі Еллі (сам я останнім часом майже ні з ким не знаюся), і за винятком дитячих та грошових клопотів, думки, що їх чути у мене в голові – це думки скиглія. Я сподівався почути щось інше.
Я починаю плакати – не кривлюся, не схлипую, але моїми щоками тихо збігають великі сльози. Не хочу, щоби хто-небудь бачив, як я плачу: я не з тих, хто може ні за що ні про що розклеїтися в ранковому аеропорті Гітроу. Хатні справи я веду бездоганно – саме так, як слід вести серйозний бізнес. Запаси мішків для пилососа я відслідковую за допомогою електронних таблиць, а при роздрукуванні етичних висновків щодо використання підгузків застосовую систему кольорового кодування. Але сьогодні вранці я сам не при собі. Хто я, що зі мною таке?

Аеропорт Хітроу – одне з тих місць, де ви обов’язково побачите пістолет. Їх носять поліціянти в сорочках з короткими рукавами та чорних бронежилетах, попереджаючи про наслідки терористів, яким може спати на думку підірвати мережу Tie-Rack. Навряд чи вони звернуть на мене увагу, але якщо й так, я буду щирим і розповім про свої наміри: я стоятиму в аеропорту Хітроу, доки не побачу хоча б одне знайоме обличчя. (…)

Дивно, я стою тут вже цілих тридцять дев’ять хвилин і не бачу жодного знайомого обличчя. Взагалі нікого, і ніхто не знає мене. Я настільки ж невідомий, як і водії з їхніми іменними табличками, хоча деякі прізвища здаються мені знайомими. Хіба що водії краще вдягнені. Ще з дитинства будь-яка моя одежа - піджаки, сорочки, футболки, джинси, костюми – виглядає просто як піжама після сну. (…)

Я чую власні думки про усіх, кого знаю, і хто так підвів мене, не з’явившись в аеропорту у вівторок вранці, вирушаючи до одного з цих гламурних центрів Європи. Мої колишні колеги з офісу страхової компанії мабуть досі стирчать за своїми столами, як я і передбачав, коли й сам ще стовбичив за таким самим столом, марнуючи час, не в змозі влаштуватися на пристойну роботу, поки Еллі наполегливо отримувала ступінь доктора філософії та свою першу дослідницьку стипендію в Університеті Рідінг – її перше професійне досягнення.

Наші новоспечені друзі з їх серйозними посадами, яких я мабуть міг би зустріти тут будь-якої миті, заспокоюють мене тим, що хатня праця є досить гідним і навіть відважним заняттям для чоловіка… Звісно ж, це так мужньо – сидіти вдома з дітьми. Ці наші друзі – здебільшого друзі Еллі. Я, здається, вже й не бачуся ні з ким. Стою тут один, і літаки розтинають наді мною небо. Прислуховуюся до своїх думок та чую якогось скиглія. Але ж це зовсім не той, кого я хотів би почути.

Здається, я починаю плакати, не кривлятися або голосити, а саме плакати, величезними мовчазними сльозами, що стікають по щоках. Не хочу, щоб знайомі бачили мене скімлячим: я не той, хто ладен похнюпитися в Хітроу звичайнісінького вівторка. Я бездоганно веду свій «бізнес» з утримання домогосподарства, я займаюся серйозною роботою: відмічаю споживання пакетиків для пилосмока у спеціальних таблицях та роблю кольорові роздруки з правил використання підгузків. Я сам не при собі цього ранку і навіть не знаю, хто я такий.

Аеропорт Хітроу – це одне з тих місць в Англії, де ви стовідсотково побачите зброю. Зброю носять поліцейські, які вдягнені в сорочки з короткими рукавами та чорні бронежилети, ці поліцейські – справжній пострах для терористів, що прагнуть здійняти крамницю краваток «Тай-Рек» у повітря. Навряд чи поліцейські звернуться до мене безпосередньо, але якщо вони це зроблять, я нічого від них не приховуватиму. Я розповім, чому я тут. Я маю намір залишитись в Хітроу, доки не зустріну когось знайомого. (...)

На мій подив, я чекаю ось вже тридцять дев’ять хвилин, але ще не побачив жодної знайомої людини. Ані когось, кого я знаю, ані когось, хто знає мене. Я такий же невпізнанний, як ті водії з універсальними картками на грудях (деякі прізвища мені видаються знайомими), різниця полягає лише в тому, що водії краще вдягнені. Ще з часів дитинства все, що я вдягав, мало вигляд піжами. Куртки, сорочки, футболки, джинси, костюми – все це завжди схоже на піжаму. (...)

Я дослухаюсь до своїх думок про всіх своїх знайомих, що підвели мене й не вирушили цим ранком вівторку до чарівних європейських країн. Мої колишні співробітники зі страхової агенції певно ще стирчать за своїми столами. Я завжди стверджував, що так і буде, ще коли я сам там стирчав, марнуючи час та вагаючись, в той час коли Елі крок за кроком просувалась вперед, отримавши ступінь доктора філософії та першу наукову посаду в Університеті Редінгу, це було її перше призначення.

Наші нові, вже сформовані друзі, які мають поважні посади – тому я можу побачити їх тут в будь-який момент – говорять мені, що домогосподарство це дуже мужня справа, так-так, треба бути справжнім чоловіком, сміливим і все таке, щоб сидіти вдома з дітьми. Взагалі-то, ці наші друзі є головним чином друзями Елі. Здається, в мене вже немає знайомих, я не з дітьми, я не в тому літаку, я дослухаюсь до своїх думок, проте чую думки скиглія. Це зовсім не те, що я очікував почути.

Я починаю плакати, без гримас або схлипувань, просто великі мовчазні сльози сповзають моїми щоками. Я не хочу, щоб знайомі бачили, як я плачу – я не з тих, хто засмучується посеред аеропорту Хітроу вранці у вівторок. Я займаюсь домогосподарством скрупульозно, наче бізнесом. Це важлива справа. В мене є графіки для моніторингу ситуації з пилозбірниками, а також кольорові роздруківки для правильного поводження з пелюшками. Цього ранку я не є собою. Я не знаю, ким я є.

Аеропорт Хітроу – це одне з небагатьох громадських місць в Англії, де ви гарантовано побачите пістолети. Ними озброєні вдягнені в сорочки з коротким рукавом і в чорні бронежилети поліцейські. Вони завжди напоготові, щоби затримати терористів, котрі очікують слушної миті, щоб підірвати галантерейну крамницю «Тай-Рек». Вони б не хотіли зіткнутися зі мною особисто, але навіть якщо так станеться, я їм розповім всю правду. Я оприлюдню свій намір. Я хочу залишитися в Хітроу, поки не зустріну кого-небудь із знайомих. (...)

Дивно, минуло тридцять дев'ять хвилин - і жодного знайомого. Нікого, та ніхто не впізнає мене . Я для них такий, як усі ті шофери з їх однаковими бейджами (хоча мені знайомі деякі прізвища), крім тих водіїв, котрі краще вдягаються. На мені ж із самого дитинства весь одяг сидить, наче піжама. Що піджаки, що сорочки,що футболки, що джинси, що костюми висять на мені, начебто я спав у них замість піжами.

Я чую, як у моїй голові лунають думки про всіх тих людей, що підвели мене, коли не вирушили до прекрасних європейських міст рано вранці у вівторок. Мої колишні колеги зі страхової компанії, певне, все ще стирчать в конторі. Я завжди казав, що так воно й буде, коли ще сам там стирчав. Я ж марнував в конторі свій час, даремно намагаючись призвичаїтися , тоді як кар'єра Еллі невпинно йшла вгору - вона отримала доктора філософії, а потім і посаду наукового співробітника в університеті Редінга - її перше підвищення не забарилося.

Наші доросліші друзі, в яких є серйозна робота, і яких я вже майже не сподіваюся тут зустріти, все торочать мені про те, що вести домашнє господарство – це гідна чоловіка справа. Сидіти вдома з дітьми – це дуже мужній, навіть відважний вчинок. Зазвичай друзі Еллі говорять це мені. Здається, я тут більше нікого не впізнаю. Я стою тут, далеко від дітей, а над головою в мене пролітають літаки; і я слухаю свої думки - думки того, кого називають скиглієм. Не такі думки я сподівався почути.

Починаю плакати, без гримас і схлипів. Просто великі краплі сліз безшумно зтікають по щоках. Я не хочу, щоб хтось бачив, як я плачу, тому, що я не з тих, у кого здають нерви в аеропорту Хітроу звичайного ранку вівторка. Я веду бездоганний облік у господарстві, як у бізнесі. Це для мене – серйозна справа. У комп'ютерних таблицях я контролюю стан фільтру для пилососа і роздруковую кольорові схеми, присвячені психологічним наслідкам використання підгузків. Сьогодні вранці я – вже не я. Сам не знаю, хто ж я тепер насправді.

Аеропорт Хітроу – це одне з небагатьох місць в Англії, де ви можете бути впевнені у тому, що побачите тут пістолет. Ці пістолети носять поліцейські, що вдягнені у сорочки з короткими рукавами та чорні бронежилети, очікуючи на терористів, які збираються підірвати крамницю краваток Тай-Рєк.
Скоріше за все, вони не будуть зупиняти мене для перевірки, але, якщо вони це зроблять, я буду вимушений сказати їм правду. Я розкажу їм про свою справу. Я планую залишатися у аеропорту Хітроу, доки я не зустріну когось зі своїх знайомих. (…)

На диво, я вже чекаю на протязі тридцяти дев’яти хвилин, але я не бачу ні однієї знайомої людини. Ні однієї! І ніхто не знає мене. Я такий самий невиразний як водії з їх загальними іменними значками (я навіть знаю деякі прізвища). Ось тільки водії одягнені краще . Ще з дитинства усе, що вдягаю я, має вигляд пижами - пальто, сорочки, футболки, джинси – ніби піжама, у який вже спали. (…)

Я відчуваю свої думки про всіх моїх знайомих, що розчарували мене тим, що не відправилися вранці у вівторок у будь-якому популярному європейському напрямку. Мої колишні колеги зі страхової контори повинні ще й досі стовбичити на роботі, як я завжди і говорив це про них, коли я стирчав там теж, марнуючи свій час, і не міг заспокоїтися, коли Елі у той самий час рухалася впевнено далі, одержуючи ступінь кандидату наук та її першу дослідницьку стипендію в університеті Рединга - її перше просування.

Наші більш сучасні розсудливі друзі, що займають серйозні пости, та яких я очікую побачити з вірогідність 50% у будь-який момент зараз, говорять мені, що домогосподарство є цілком пристойна робота для чоловіка, навіть у чомусь відважна. Так, це мужньо залишатися дома з дітьми. Ці наші друзі є головним чином друзями Елі. Здається, я більше вже нікого не знаю. Та вдалі від дітей та літаків над головою, коли я чую свої думки, я відчуваю думки людини, що скаржиться та жаліється. Але це зовсім не те, що я сподівався почути.

Я почав плакати. Ні, я не кривлявся, не голосив. Просто великі мовчазні сльози котилися по моїх щоках. Я не хотів, щоб хтось з моїх знайомих побачив, як я плачу. Я не така людина, що впадає в депресію без всілякої причини у аеропорту Хитроу, вранці у вівторок. Я бездоганно керую нашим домом, як бізнесом. Це серйозна робота. Я маю електронні таблиці для дослідження за станом мішків для збору пилу у пилососі та печатний матеріал з кольоровими закодованими позначками про етичні наслідки підгузок. Сьогодні вранці я не схожий на самого себе. Я не знаю хто я…