Heathrow Airport is one of the few places in England you can be sure of seeing a gun. These guns are carried by policemen in short-sleeved shirts and black flak-jackets, alert for terrorists about to blow up Tie-Rack. They are unlikely to confront me directly, but if they do I shall tell them the truth. I shall state my business. I’m planning to stop at Heathrow Airport until I see someone I know. (...)
Astonishingly, I wait for thirty-nine minutes and don’t see one person I know. Not one, and no-one knows me. I’m as anonymous as the drivers with their universal name-cards (some surnames I know), except the drivers are better dressed. Since the kids, whatever I wear looks like pyjamas. Coats, shirts, T-shirts, jeans, suits; like slept-in pyjamas. (...)
I hear myself thinking about all the people I know who have let me down by not leaving early on a Tuesday morning for glamorous European destinations. My former colleagues from the insurance office must still be stuck at their desks, like I always said they would be, when I was stuck there too, wasting my time and unable to settle while Ally moved steadily onward, getting her PhD and her first research fellowship at Reading University, her first promotion.
Our more recent grown-up friends, who have serious jobs and who therefore I half expect to be seeing any moment now, tell me that home-making is a perfectly decent occupation for a man, courageous even, yes, manly to stay at home with the kids. These friends of ours are primarily Ally’s friends. I don’t seem to know anyone anymore, and away from the children and the overhead planes, hearing myself think, I hear the thoughts of a whinger. This is not what I had been hoping to hear.
I start crying, not grimacing or sobbing, just big silent tears rolling down my cheeks. I don’t want anyone I know to see me crying, because I’m not the kind of person who cracks up at Heathrow airport some nothing Tuesday morning. I manage our house impeccably, like a business. It’s a serious job. I have spreadsheets to monitor the hoover-bag situation and colour-coded print-outs about the ethical consequences of nappies. I am not myself this morning. I don’t know who I am. | Аеропорт Хітроу – це одне з небагатьох громадських місць в Англії, де ви гарантовано побачите пістолети. Ними озброєні вдягнені в сорочки з коротким рукавом і в чорні бронежилети поліцейські. Вони завжди напоготові, щоби затримати терористів, котрі очікують слушної миті, щоб підірвати галантерейну крамницю «Тай-Рек». Вони б не хотіли зіткнутися зі мною особисто, але навіть якщо так станеться, я їм розповім всю правду. Я оприлюдню свій намір. Я хочу залишитися в Хітроу, поки не зустріну кого-небудь із знайомих. (...) Дивно, минуло тридцять дев'ять хвилин - і жодного знайомого. Нікого, та ніхто не впізнає мене . Я для них такий, як усі ті шофери з їх однаковими бейджами (хоча мені знайомі деякі прізвища), крім тих водіїв, котрі краще вдягаються. На мені ж із самого дитинства весь одяг сидить, наче піжама. Що піджаки, що сорочки,що футболки, що джинси, що костюми висять на мені, начебто я спав у них замість піжами. Я чую, як у моїй голові лунають думки про всіх тих людей, що підвели мене, коли не вирушили до прекрасних європейських міст рано вранці у вівторок. Мої колишні колеги зі страхової компанії, певне, все ще стирчать в конторі. Я завжди казав, що так воно й буде, коли ще сам там стирчав. Я ж марнував в конторі свій час, даремно намагаючись призвичаїтися , тоді як кар'єра Еллі невпинно йшла вгору - вона отримала доктора філософії, а потім і посаду наукового співробітника в університеті Редінга - її перше підвищення не забарилося. Наші доросліші друзі, в яких є серйозна робота, і яких я вже майже не сподіваюся тут зустріти, все торочать мені про те, що вести домашнє господарство – це гідна чоловіка справа. Сидіти вдома з дітьми – це дуже мужній, навіть відважний вчинок. Зазвичай друзі Еллі говорять це мені. Здається, я тут більше нікого не впізнаю. Я стою тут, далеко від дітей, а над головою в мене пролітають літаки; і я слухаю свої думки - думки того, кого називають скиглієм. Не такі думки я сподівався почути. Починаю плакати, без гримас і схлипів. Просто великі краплі сліз безшумно зтікають по щоках. Я не хочу, щоб хтось бачив, як я плачу, тому, що я не з тих, у кого здають нерви в аеропорту Хітроу звичайного ранку вівторка. Я веду бездоганний облік у господарстві, як у бізнесі. Це для мене – серйозна справа. У комп'ютерних таблицях я контролюю стан фільтру для пилососа і роздруковую кольорові схеми, присвячені психологічним наслідкам використання підгузків. Сьогодні вранці я – вже не я. Сам не знаю, хто ж я тепер насправді.
|