«Одним словом, жизнь его уже коснулась тех лет, когда все, дышащее порывом, сжимается в человеке, когда могущественный смычок слабее доходит до души и не обвивается пронзительными звуками около сердца, когда прикосновенье красоты уже не превращает девственных сил в огонь и пламя, но все отгоревшие чувства становятся доступнее к звуку золота, вслушиваются внимательней в его заманчивую музыку и мало-помалу нечувствительно позволяют ей совершенно усыпить себя».
Про меня?
Про меня.
И лет жизнь коснулась. И чувства отгорели. И никакого тебе огня и пламени, а одна только зола бывших дерзаний и терзаний, взлетов и полетов во сне и наяву. А золото на счетах и кредитных карточках звенит себе потихоньку, усыпляя и одурманивая. Не очень-то много его, золота, хотелось бы побольше, но кое-что звенит же, не сравнить с тем, что было лет каких даже десять назад, когда ни про какие тысячи в свободно конвертируемой валюте никогда и не мечталось.
А самое-то страшное, что «полет нормальный», что эта заманчивая музыка на мотивы, намурлыканные Гобсеком и скупым рыцарем, для души действительно намного приятней, чем бунтарские рок-н-рольные напевы семидесятых «оттуда» и восьмидесятых «отсюда».
Может, «честь безумцу, который навеет человечеству сон золотой»?
Стоп!
Но если эти слова все-таки что-то пережимают где-то там в душе, откуда слезы идут, если при чистосердечном признании о всей приятности музыки пиастр и дублонов, кредиток и кредитов все-таки что-то в этой душе скромно заказывает другую музыку (правда, нечем ему переплатить эти пиастры и дублоны), значит… все может повернуться вспять? Значит, и в эти лета, которых жизнь уж куда как надежно коснулась, все-таки может прикосновенье красоты развеять чары прагматики, может могущественный смычок дойти до всей души целиком и разбудить ее всю, без остатка, чтобы она проснулась ото сна душой цельной, в одном экземпляре, а не такой двоедушной или двадцатидушной, как она есть сейчас, во сне своем? А если может душа это все услышать и так ее могут эти слова прищемить, то не проснулась ли она уже?..
…Пискнуло из компьютера полученное письмо в рабочей папке. Это письмо надо было сразу читать, на него надо было сразу отвечать и сразу надо было им заниматься…
«Ладно, потом додумаю, когда разберусь с работой. А пока „поспим“ еще немного. Некогда пока вставать. Поспи, душа. Дела, родная!» | «Одним словом, життя його вже доторкнулось тих літ, коли все, що дихає запалом, стискається у людині, коли могутній смичок щоразу слабше доходить до душі, та вже не огортає серце проникливими звуками, коли дотик краси не перетворює незайманих сил на вогонь та полум’я, але всі почуття, що вже відгоріли, стають піддатливішими для звуку золота, уважніше прислуховуються до його заманливої музики та мало-помалу дозволяють їй нечутно приспати себе». Чи про мене це? Так, про мене. І років життя торкнулося. І почуття відгоріли. І ніякого тобі вогню та полум’я, а один лише попіл минулих дерзань та терзань, зльотів та польотів уві сні та наяву. А золото на рахунках та кредитних картках дзвенить собі тихесенько, присипаючи та одурманюючи. Не дуже й багато його, золота. Хотілося б більше. Але щось все ж таки дзвенить. Це не порівняти з тим, що було років так з десять тому, коли і не мріялося ні про які тисячі у вільно конвертованій валюті. А найстрашніше те, що «політ нормальний», ця зваблива музика на мотиви, які промурчали свого часу ще Гобсек та скупий лицар, набагато приємніші для душі, ніж бунтівницькі наспіви рок-н-ролу сімдесятих «звідти» та вісімдесятих «звідси». Може, «честь навіженому, що навіює людству сон золотий»? Стоп! Але якщо ці слова все-ж таки щось перетискають десь там у глибині душі, звідки течуть сльози, якщо при щиросердому зізнанні щодо приємності музики піастрів та дублонів, кредитів та кредиток все ж щось в цій душі скромно замовляє іншу музику(правда, воно не може сплатити тих піастрів та дублонів), значить… все може повернутись назад? Значить, і в ці роки, котрих щоякнайнадійніше торкнулося життя, дотик краси все ще може розвіяти чари прагматики, могутній смичок все ще може огорнути душу цілком та розбудити її всю, без рештки, щоби вона пробудилася від сну душею єдиною, в одному примірнику, а не такою дводушною або двадцятидушною, якою вона є зараз, у сні своєму? А якщо душа може це все почути, і ці слова можуть так її зачепити, то може вона вже й прокинулась?... …Пискнув з комп’ютера лист з робочої папки. Цього листа треба було зразу читати, на нього треба було зразу відповідати і зразу було треба їм займатися… «Гаразд, потім додумаю, коли з роботою все владнаю. А поки що ще трохи «поспимо». Поки ніколи прокидатися. Поспи, душе моя. Справи в мене, рідна!»
|