We're accustomed to glamour in London SE26: Kelly Brook and Jason Statham used to live above the dentist. But when Anouska Hempel's heels hit the cracked cement of the parking space outside my flat, it's hard not to think of those Picture Post photographs of royalty visiting bombed-out families during the second world war. Her mission in my modest tract of suburbia is, however, about more than offering sympathy. Hempel—the woman who invented the boutique hotel before it bore any such proprietary name—has come to give me information for which, judging by the spreads in interiors magazines and anxious postings on online DIY forums, half the property-owners in the Western world seem desperate: how to give an ordinary home the look and the vibe of a five-star, £750-a-night hotel suite. To Hempelise, in this case, a modest conversion flat formed from the middle slice of a three-storey Victorian semi.
"You could do it," she says, casting an eye around my kitchen. "Anyone could do it. Absolutely no reason why not. But there has to be continuity between the rooms. A single idea must be followed through." She looks out wistfully over the fire escape. "And you'd have to buy the house next door, of course." That's a joke. I think.
...
It's worth pausing, though, to consider the oddness of this impulse. The hotel room is an amnesiac space. We would be troubled if it bore any sign of a previous occupant, particularly as many of us go to hotels in order to do things we would not do at home. We expect a hotel room to be cleaned as thoroughly as if a corpse had just been hauled from the bed. (In some cases, this will actually have happened.) The domestic interior embodies the opposite idea: it is a repository of memories. The story of its inhabitants ought to be there in the photos on the mantelpiece, the pictures on the wall, the books on the shelves. If hotel rooms were people, they would be smiling lobotomy patients or plausible psychopaths. | Навряд чи вас вразить гламурністю Сіднем, 26-й район Південно-Східного Лондона (більше відомий під скороченою назвою SE26). Ось тут, наприклад, свого часу мешкали Келлі Брук і Джейсон Стетхем, а поверхом нижче розташувався стоматологічний кабінет. Проте щойно підбори Анушки Гемпель застукали по розтрісканій бетонці паркувального майданчика під моїми вікнами, у пам’яті одразу зринули хрестоматійні фото з Picture Post часів Другої світової війни: королівська сім’я відвідує родини, житла яких зруйновано бомбардуванням... Утім, у моєму скромному клаптику ще недоурбанізованого простору її місія передбачає дещо більше, ніж просто вияв співчуття. Гемпель – жінка, яка придумала бутік-готель до того, як це слово стало невід’ємною частиною багатьох назв. І зараз вона збирається поділитися зі мною таємним знанням, у пошуках якого збилася з ніг половина власників нерухомості західного світу, судячи з розлогих публікацій у дизайнерських журналах та гарячих дискусій на ремонтно-будівельних форумах. Невже нічим не примітне помешкання може виглядати як суперлюкс п’ятизіркового готелю вартістю 750 фунтів за ніч?.. І як же, в такому разі, нам «гемпелізувати» оцю непоказну квартирку, свого часу реконструйовану із середньої частини триповерхового вікторіанського дуплекса?.. «Все у вас вийде, – говорить вона, недбало ковзнувши поглядом по моїй кухні. – Та й хто завгодно може це зробити. Абсолютно не бачу, що могло б стати на заваді. Тільки ж усі кімнати мають сприйматися як одне ціле. Вся обстановка має бути підпорядкована певній ідеї. – Із виразом легкої млості на обличчі вона виглядає надвір через пожежний вихід. – До того ж вам неодмінно доведеться придбати сусідній будинок». Це звучить як жарт. Принаймні я так гадаю. ... Тут, власне, варто зробити паузу і поміркувати, наскільки дивною є така мотивація. Якщо існує на світі царство амнезії, то це готельний номер. Навряд чи нам сподобалося б натрапити на слід перебування попереднього пожильця: більшість з нас приходять до готелю за тим, чого ніколи не стали б робити у себе вдома. Тому й очікуємо, що номер буде прибрано так ретельно, ніби з нього щойно винесли покійника. (До речі, часом так воно і буває.) Домашній же інтер’єр втілює цілком протилежну ідею: це вмістилище спогадів. Тут найменша деталь – фотографії на камінній дошці, картини на стіні, книжки на полицях – несе на собі відбиток історії його мешканців. Тож якби готельні номери мали людську подобу, вони б лише блаженно посміхалися, як жертви лоботомії, або справляли б враження прихованих психопатів. |