A theme of the age, at least in the developed world, is that people crave silence and can find none. The roar of traffic, the ceaseless beep of phones, digital announcements in buses and trains, TV sets blaring even in empty offices, are an endless battery and distraction. The human race is exhausting itself with noise and longs for its opposite—whether in the wilds, on the wide ocean or in some retreat dedicated to stillness and concentration. Alain Corbin, a history professor, writes from his refuge in the Sorbonne, and Erling Kagge, a Norwegian explorer, from his memories of the wastes of Antarctica, where both have tried to escape.
And yet, as Mr Corbin points out in "A History of Silence", there is probably no more noise than there used to be. Before pneumatic tyres, city streets were full of the deafening clang of metal-rimmed wheels and horseshoes on stone. Before voluntary isolation on mobile phones, buses and trains rang with conversation. Newspaper-sellers did not leave their wares in a mute pile, but advertised them at top volume, as did vendors of cherries, violets and fresh mackerel. The theatre and the opera were a chaos of huzzahs and barracking. Even in the countryside, peasants sang as they drudged. They don’t sing now.
What has changed is not so much the level of noise, which previous centuries also complained about, but the level of distraction, which occupies the space that silence might invade. There looms another paradox, because when it does invade—in the depths of a pine forest, in the naked desert, in a suddenly vacated room—it often proves unnerving rather than welcome. Dread creeps in; the ear instinctively fastens on anything, whether fire-hiss or bird call or susurrus of leaves, that will save it from this unknown emptiness. People want silence, but not that much. | У розвинених країнах стали дедалі частіше піднімати тему пошуку тиші та неможливості її знайти. Шум вуличного руху, безперервні телефонні дзвінки, цифрові оголошення в автобусах і потягах, екрани моніторів, що не згасають навіть у порожніх офісах… Усе це спричиняє нескінченний стрес і перезбудження. Людство виснажує себе шумом і прагне тиші. Люди шукають її в дикій природі, на березі океану або на виїзних семінарах, присвячених спокою та зосередженості. Професор історії, Ален Корбен, займається письменництвом, усамітнившись у тихому кабінеті в Сорбонні, а норвезький дослідник, Ерлінг Каге, — поринає в спогади про відходи Антарктиди. Але їх об’єднує одне — обоє шукають способи зосередитися. І все-таки, як пише Ален Корбен у «Історії тиші», рівень шуму не збільшився, у порівнянні з минулим. До появи пневматичних шин міські вулиці були сповнені оглушливим шумом металевих коліс та цоканням кінських підків по бруківці. Перш ніж люди стали добровільними заручниками мобільних телефонів, в автобусах і потягах лунав гамір людських голосів. Продавці газет не просто мовчки викладали пресу штабелями, а голосно рекламували її. Те ж робили продавці вишень, фіалок або свіжої скумбрії. У театрах та операх наперебій лунали вигуки «Браво!» та освистування. Навіть у сільській місцевості селяни співали під час виконання важкої фізичної праці. Але тепер вони більше не співають. Змінився не стільки рівень шуму, на який також нарікали в попередні століття, а рівень збудження, що не поступається місцем тиші. В цьому полягає ще один парадокс: коли тиша все ж настає — в глибині соснового лісу, в голій пустелі, в раптово спорожнілому приміщенні, — в більшості випадків вона починає бентежити людину. Тиша викликає страх. Вуха починають інстинктивно налаштовуватися на будь-який звук, здатний врятувати нас від невідомої порожнечі, — потріскування полум’я, пташиний спів або шелестіння листя... Виходить, що люди не настільки вже й прагнуть тиші. |